Прийоми створення комічного у сатиричних оповіданнях Михайла Зощенка. Зощенко - сумний випадок - оповідання

Письменник по-своєму бачив деякі характерні процеси сучасної дійсності. Він творець оригінальної комічної новели, що продовжила в нових історичних умовах традиції Гоголя, Лєскова, раннього Чехова. З створив свій, неповторний худий стиль.

У його творчості можна виділити 3 основні етапи.

1Роки двох воєн та революцій (1914-1921) - період інтенсивного духовного зростання майбутнього письменника, становлення його літературно-естетичних переконань.

2 Цивільне та моральне формування З як гумориста та сатирика, художника значної суспільної теми припадає на жовтневий період. Перший припадає на 20-ті роки - період розквіту таланту письменника, що відточував перо викривача суспільних вад у таких популярних сатиричних журналах тієї пори, як "Бегемот", "Бузотер", "Червоний ворон", "Ревізор", "Чудак", "Сміхач" ". У цей час відбувається становлення зощенківської новели та повісті. На 20-ті роки припадає розквіт основних жанрових різновидів у творчості письменника: сатиричного оповідання, комічної новели та сатирико-гумористичної повісті. Вже на початку 20-х письменник створює низку творів, отримали високу оцінку М. Горького. Твори, створені письменником у роки, грунтувалися на конкретних і дуже злободенних фактах, почерпнутих або з безпосередніх спостережень, або з численних читацьких листів. Тематика їх строката і різноманітна: заворушення на транспорті та в гуртожитках, гримаси непу та гримаси побуту, пліснява міщанства та обивательщини, пиха помпадурство і лакейство, що стелиться, та багато іншого. Часто розповідь будується у формі невимушеної розмови з читачем, а часом, коли недоліки набували особливо кричущого характеру, в голосі автора звучали відверто публіцистичні ноти. У циклі сатиричних новел М. Зощенко зло висміював цинічно-розважливих або сентиментально-задумливих здобувачів індивідуального щастя, інтелігентних негідників і хамів, показував у справжньому світлі вульгарних і нікчемних людей, готових на шляху до влаштування особистого благополуччя. "Гримаса непу", "Дама з квітами", "Няня", "Шлюб з розрахунку"). У сатиричних оповіданнях Зощенка відсутні ефектні прийоми загострення авторської думки. Вони, як правило, позбавлені гострокомедійної інтриги. М. Зощенко виступав тут викривачем духовної окурівщини, сатириком вдач. Він обрав об'єктом аналізу міщанина-власника - накопичувача і набувача, який із прямого політичного супротивника став супротивником у сфері моралі, розсадником вульгарності. основну стихію З творчості 20-х років становить все ж таки гумористичне побутописання.

1 У 1920-1921 Зощенко написав перші оповідання з тих, що згодом були надруковані: Любов, Війна, Стара Врангель, Риб'яча самка. (1928-1932).

2 До середини 1920-х років Зощенко став одним із найпопулярніших письменників. Його розповіді Баня, Аристократка, Історія хвороби та ін., які він часто сам читав перед численними аудиторіями, були відомі та улюблені у всіх верствах суспільства. активність (замовні фейлетони для преси, п'єси, кіносценарії та ін.), справжній талант Зощенка виявлявся лише в оповіданнях для дітей, які він писав для журналів "Чиж" та "Їжак".

Оповідання М.М.Зощенка

Значне місце у творчості Зощенка посідають оповідання, в яких письменник безпосередньо відгукується на реальні події дня. Найбільш відомі серед них: "Аристократка", "Стакан", "Історія хвороби", " Нервові люди», «Монтер». Це була невідома література, а тому мова, що не мала свого правопису. Зощенка був наділений абсолютним слухом та блискучою пам'яттю. За роки, проведені в гущавині бідних людей, він зумів проникнути в таємницю їх розмовної конструкції, з характерними для неї вульгаризмами, неправильними граматичними формами і синтаксичними конструкціями зумів перейняти інтонацію їх промови, їх висловлювання, обороти, слівця - він до тонкощі з з перших кроків у літературі став користуватися ним легко та невимушено. У його мові запросто могли зустрітися такі висловлювання, як "плитуар", "окрім", "хресь", "етот", "в ньому", "брунеточка", "вкапалася", "для скусу", "хуч плач", " ця пудель", "тварина безсловесна", "біля плити" і т.д. Але Зощенко - письменник не тільки комічного складу, а й комічних положень. Комічним є не тільки його мова, а й місце, де розгорталася історія чергового оповідання: поминки, комунальна квартира, лікарня – все таке знайоме, своє, життєво звичне. І сама історія: бійка в комунальній квартирі через дефіцитний їжачок, скандал на поминках через розбиту склянку. Деякі зощенківські звороти так і залишилися в російській літературі еафоризмами: "ніби раптом атмосферою на мене пахнуло", "оберуть як липку і кинуть за свої люб'язні, даремно що свої рідні родичі", "подпоручінічні собі, але сволота", "порушує безладдя". , Поки писав свої розповіді, сам же й усміхався. Та так, що потім, коли читав розповіді своїм друзям, ніколи не сміявся. Сидів похмурий, похмурий, ніби не розуміючи, з чого тут можна сміятися.

Насміявшись під час роботи над розповіддю, він потім сприймав його вже стоском і смутком. Сприймав як інший бік медалі.

Герой Зощенко – обиватель, людина з убогою мораллю та примітивним поглядом на життя. Цей обиватель уособлював собою цілий людський пласт тодішньої Росії. обиватель часто витрачав всі свої сили на боротьбу з різного роду дрібними життєвими негараздами, замість того, щоб щось реально зробити на благо суспільства. Але письменник висміював не саму людину, а обивательські риси в ньому.

Так, герой "Аристократки" (1923) захопився однією особою у фільдекосових панчохах і капелюшку. Поки він "як особа офіційна" навідувався до квартири, а потім гуляв вулицею, відчуваючи незручність від того, що доводилося приймати даму під руку і "волочитися, що щука", все було відносно благополучно. Але варто було герою запросити аристократку до театру, "вона і

розгорнула свою ідеологію у всьому обсязі". Побачивши в антракті тістечка,аристократка "підходить розпусною ходою до страви і цоп з кремом і жере".

Дама з'їла три тістечка і тягнеться за четвертим.

Тут ударила мені кров у голову.

Брехни, - кажу, - назад!

Після цієї кульмінації події розгортаються лавиноподібно, залучаючи до своєї орбіти дедалі більше дійових осіб. Як правило, у першій половині зощенківської новели представлено один-два, багато – три персонажі. І лише тоді, коли розвиток сюжету проходить найвищу точку, коли виникає потреба і необхідність типізувати описуване явище, сатирично його загострити, з'являється більш менш виписана група людей, часом натовп.

Так і в "Аристократці". Чим ближче до фіналу, тим більше осіб виводить автор на сцену. Спершу виникає постать буфетника, який на всі запевнення героя, що жарко доводить, що з'їдено лише три штуки, оскільки четверте тістечко знаходиться на блюді, "тримається індиферентно".

Немає, - відповідає, - хоча воно і в блюді знаходиться, але надкус на ньому зроблений і пальцем зім'ято.

Тут і любителі-експерти, одні з яких "говорять - надкус зроблено, інші - нема". І, нарешті, залучений скандалом натовп, який сміється побачивши невдаху театрала, що судорожно вивертає на її очах кишені з усіляким барахлом.

У фіналі знову залишаються лише два дійових осіб, що остаточно з'ясовують свої відносини. Діалогом між ображеною дамою та незадоволеною її поведінкою героєм завершується розповідь.

"А біля будинку вона мені і каже своїм буржуазним тоном:

Досить свинство з вашого боку. Які без грошей – не їздять із дамами.

А я говорю:

Не в грошах, громадянка, щастя. Вибачте за вираз.

Як бачимо, обидві сторони скривджені. Причому і той, і інший бік вірить лише у свою правду, будучи твердо переконана, що не має рацію саме протилежний бік. Герой зощенківського оповідання незмінно вважає себе непогрішимим, "шановним громадянином", хоча насправді виступає чванним обивателем.

Як бажаєте, товариші, а Миколі Івановичу я дуже співчуваю.

Постраждала ця мила людина на всі шість гривень, і нічого такого особливого видатного за ці гроші не бачив.

Щойно характер у нього виявився м'яким і поступливим. Інший би на його місці все кіно, може, розкидав і публіку із зали викурив. Тож шість гривень щодня на підлозі не валяються. Розуміти треба.

А в суботу голубчик наш, Микола Іванович, трошки, звісно, ​​випив. Після отримання.

А був цей чоловік дуже свідомий. Інша б людина, що випила, почала бузити і засмучуватися, а Микола Іванович поважно і благородно пройшовся проспектом. Заспівав щось там таке.

Раптом дивиться перед ним кіно.

«Дай, думає, все одно зайду в кіно. Людина, думає, я культурна, напівінтелігентна, чого мені дарма по панелях у п'яному вигляді тріпатися і перехожих зачіпати? Дай, думає, я стрічку в п'яному вигляді подивлюся. Ніколи нічого подібного не бачив.

Купив він за свої пречисті білети. І сів у передньому ряді.

Сів у передньому ряду і поважно-благородно дивиться.

Тільки, може, подивився він один напис, раптом у Ригу поїхав. Тому дуже тепло в залі, публіка дихає і темрява на психіку діє.

Поїхав у Ригу наш Микола Іванович, все чинно-шляхетно — нікого не чіпає, екран руками не вистачає, лампочок не викручує, а сидить собі і тихенько до Риги їде.

Раптом стала твереза ​​публіка висловлювати невдоволення з приводу, отже, Риги.

— Могли б, — кажуть, — товаришу, для цієї мети у фойє пройтися, тільки, кажуть, тих, хто дивиться на драму, відволікаєте на інші ідеї.

Микола Іванович — людина культурна, свідома — не стала, звичайно, даремно сперечатися та гарячкуватись. А встав собі і пішов тихенько.

«Чого, думає, з тверезими зв'язуватися? Від них скандалу не оберешся».

Пішов до виходу. Звертається до каси.

— Щойно, — каже, — пані, куплений у вас квиток, прошу повернути гроші назад. Бо не можу картину дивитись — мене в темряві розвозить.

Касирка каже:

- Гроші ми назад видати не можемо, якщо вас розвозить - йдіть тихенько спати.

Здійнявся тут шум і лайка. Інший би на місці Миколи Івановича за волосини витяг би касирку з каси і повернув би свої пречисті. А Микола Іванович, людина тиха і культурна, тільки, може, раз і штовхнула касирку:

— Ти,— каже,— зрозумій, заразо, не дивився я ще на твою стрічку. Віддай, каже, мої пречисті.

І все так поважно-шляхетно, без скандалу, — просить взагалі повернути свої гроші. Тут завідувач вдається.

— Ми, — каже, — гроші назад не вертаємо — якщо, каже, взято, будьте ласкаві доглянути стрічку.

Інший би на місці Миколи Івановича плюнув би в заву і пішов би доглядати своїх пречистих. А Микола

Івановичу дуже сумно стало щодо грошей, почав він палко пояснюватись і назад до Риги поїхав.

Тут, звісно, ​​схопили Миколу Івановича, як собаку, потягли до міліції. До ранку протримали. А вранці взяли з нього трішку штрафу та випустили.

Дуже мені тепер шкода Миколи Івановича. Такий, знаєте, сумний випадок: людина, можна сказати, і стрічки не дивилася, щойно за квиток потрималася — і, будь ласка, женіть за це дрібне задоволення три шість гривень. І за що, питається, три шість гривень?

Міністерство освіти РФ

Муніципальна освітня установа

Середня загальноосвітня школа «Денний пансіон-84»

із поглибленим вивченням окремих предметів

Кіровського району м. Самари

Реферат з літератури

Особливості відображення дійсності 20х-30х р.р.

у сатиричних оповіданнях Михайла Зощенка.

Виконала: Кабайкіна Марія,

учениця 11а класу

Керівник: Корягіна Т.М.,

вчитель російської мови та літератури

Самара, 2005
Зміст.

Вступ…………………………………………………………………………………………3

Глава 1. Художній світМихайла Зощенка.

1.2. Тематика та проблематика оповідань ……………...…………..………………………7

1.3. Двадцяті роки очима героїв Михайла Зощенка...……………………………...10

Розділ 2.Художня своєрідність оповідань Михайла Зощенка.

2.1. Особливості механізму смішного у творчості письменника...………………..….13

2.2. Роль предметної деталі у показі ущербності відносин між чоловіком і жінкою……………………………………………...………………………………. 15

2.3. Мовні особливості оповідань ……..…………………..……………...……...19

Висновок.………………………………………………………………………………….20

Бібліографія.………………………………………………………………………………..21

За що засудили М. Зощенка.………………………………………………...22Вступ

Актуальність.

Твори Михайла Зощенка сучасні своєю проблематикою та системою образів. Письменник беззавітно любив свою країну і тому вболівав за все, що відбувалося в ній у післяреволюційні роки. Сатира Зощенко спрямована проти пороків суспільства: міщанства, обивательщини, соціального чванства, безкультурності, войовничої безграмотності, примітивності мислення.

Деякі сюжети оповідань певною мірою повторюються в сучасного життя. Саме це робить оповідання актуальними нині.

Проблема дослідження.

Автор даної роботи розглянув такі проблеми: образ оповідача та позицію автора в сатиричних оповіданнях М. Зощенка 20-30-х рр., бачення героєм навколишньої дійсності, тематику та проблематику оповідань, спосіб відображення характеру героя за допомогою різноманітних мистецьких засобів.

Об'єкт дослідження.

Збірники оповідань Михайла Зощенка, критичні статті, присвячені творчості письменника, суть порушених проблем.

Ціль.

Мета цієї роботи – виявити найхарактерніші для письменника методи відображення дійсності післяреволюційного часу у Росії.

Завдання.

Простежити, як і за допомогою яких прийомів автор зображував типову радянську людину, її характер думок, вчинки, ідеологію, бачення «нового часу».

Глава 1.Основні риси, характерні для творчості М. Зощенка.

Зощенко - один із перших письменників радянського часу, який як оповідач обрав самого себе, практично у всіх його творах присутній він сам, як мені здається, це відбувається тому, що автор завжди був людиною «від народу», його хвилювало все, що відбувається з його героями та з суспільством загалом, тому він не міг, не хотів залишатися «за кадром». Письменник шукає і знаходить своєрідну інтонацію, в якій злилися воєдино лірико-іронічний початок (вона є невід'ємною частиною творчості Михайла Михайловича) та інтимно-довірча нотка, що усуває будь-яку перешкоду між оповідачам та читачем-слухачем. Важливо відзначити, що час робив свій: образ героя-оповідача, як і творчість письменника, теж змінювався, спочатку це був герой-оповідач, безпосередній учасник дії, в оповіданнях пізнішого часу розповідь зовсім «знеособлена», змінювалися герої-оповідачі, стиралися відмінності між ними, характерні особистісні риси зникали геть-чисто, але не втрачалася сама форма оповідної розповіді, завдяки якій створюється «домашня» атмосфера, хоча присутні масові звернення до народу і автор настільки наближений до читача-слухача, що хочеться слухати його нескінченно.

У зощенівських оповіданнях, побудованих у формі оповіді, можна виділити два головні різновиди. В одних персонаж збігається з оповідачем, у тому числі фабульно: герой розповідає про себе, повідомляє подробиці про своє середовище та біографію, коментує свої вчинки та слова («Криза», «Лазня» та ін.). В інших – сюжет відокремлений від оповідача, оповідач – не головний герой, а лише спостерігач описуваних подій та вчинків.

Оповідач пов'язаний з особою, про яку йдеться (з персонажем), біографічно (товариш або родич) або ідейно (зібрат за класом, за переконаннями та психологією), явно співчуває своєму персонажу і «переживає» за нього. По суті, оповідач у більшості творів Зощенка – це одна і та ж особа, гранично близька своїм персонажам, людина, яка має досить низький рівень культури, примітивну свідомість, що прагне осмислити все, що відбувається з погляду пролетаря, представника основного соціального класу, а також мешканця густонаселеної комунальної квартири, з її дрібними чварами та потворним, на нинішній читацький погляд, побутом.

Поступово у творчості Зощенка індивідуальні рисиоповідача стають дедалі розпливчастішими, умовнішими, зникає мотивування знайомства оповідача з подіями, про які він оповідає, так, наприклад, в оповіданні «Нервові люди» вся передісторія обмежується фразою «Нещодавно в нашоїкомунальній квартирі бійка сталася». Замість біографічно-визначеного оповідача (своєрідного персонажа) у Зощенка з'являється безликий, з сюжетної точки зору, оповідач, близький до традиційного образу автора, який спочатку знає все про своїх героїв. Однак при цьому оповідання зберігає форму оповіді, хоча перша особа може з'являтися в ньому рідко; не втрачається і загальне враження причетності оповідача до побуту героїв, до їхнього життєвого та ідейно-психологічного світу, відчуття його єдності з ними.

Письменником досягається разючий ефект: йому вдається до краю скоротити смислову дистанцію, що відокремлює автора від героя та близького йому читача, як би розчинитися у світі своїх героїв та читачів-слухачів. Звідси і фантастична любов до Зощенка читачів, які є прототипами, а може, вже віддалено нагадують героїв його творів, і засудження критиків, які бажають бачити дистанцію між автором та його персонажами (пряму оцінку негативних явищ, протиставлення негативним типажам позитивних прикладів, викривальний) . Автор ніби зливався зі своїми героями, ототожнювався з ними, що мало для самого Зощенка далекосяжні наслідки. На перший погляд легковажні і навіть іноді фривольні оповідання та новели Михайла Зощенка не залишили байдужими безліч критиків-сучасників, які навперебій почали засуджувати творчість письменника, його бачення проблем, стиль та характер творів. Так, наприклад, у Літературній енциклопедії 1920-1930-х років автор статті М. Свєтлов прямо писав: «Основний комічний прийом Зощенка - строката і ламана мова, якою говорять і герої його новел, і сам автор-оповідач.<…>Висміюючи своїх героїв, Зощенко як автор ніколи не протиставляє їм себе і не піднімається вище за їхній кругозор. Одна і та сама жартівна оповідь забарвлює не тільки всі без винятку новели Зощенка, а й його авторські передмови, і його автобіографію. Анекдотична легковагість комізму, відсутність соціальної перспективи відзначають творчість Зощенка дрібнобуржуазною та обивницькою печаткою». У тому ж дусі писали й інші критики, і слід зазначити, що кожна наступна публікація критиків набувала все більш жорсткого характеру і явно виражала крайню неприязнь до письменника-обивателя, який оскверняє не тільки «щасливий» побут простої людини, а й сіє сумнів у розумі пролетарія .

Небезпечний сенс цієї тенденції розумів і сам Зощенко, який писав: «Критика почала змішувати художника з його персонажами. Настрої персонажів<…>ототожнювалися із настроями письменника. Це була кричуща помилка».

І, тим щонайменше, єдність персонажів і оповідача – важлива установка у творчості письменника. Автор хоче продемонструвати такого оповідача, який не тільки ніяк не відокремлює себе від героя, а й пишається своєю спорідненістю з ним, своєю ідейною, біографічною, психологічною, а також побутовою близькістю до нього.

1.2. Тематика та проблематика оповідань.

На що спрямована сатира М. Зощенка? За влучним визначенням В. Шкловського, Зощенко писав про людину, яка «живе у великий час, а найбільше переймається водопроводом, каналізацією та копійками. Людина за сміттям не бачить лісу». Зощенко побачив своє призначення у тому, щоб розв'язати завдання – відкрити пролетарі очі. Це стало згодом великим літературним досягненням цього письменника. У своїй статті «Про себе, про критиків і про свою роботу» Михайло Зощенко говорить про те, що він – пролетарський письменник, вірніше, він пародує своїми речами того уявного, але справжнього пролетарського письменника, який існував би в теперішніх умовах життя та теперішньої середовище. Зощенко пише: «Теми моїх оповідань пройняті примітивною філософією, яка якраз під силу моїм читачам» . Цей письменник недалеко пішов від народила і висунула його середовища. Все, чим озброєні його герої, – це та сама «наївна філософія», що представляє «пекельну суміш» політичної демагогії та примітивного користолюбства, вузькість обивательського кругозору та претензії всесвітнього «гегемона», дріб'язковість і склочність інтересів, вихованих на комунальній кухні.

Зощеновський «пролетарський письменник» викриває себе, він відкрито дає зрозуміти, що його творчість – це пародія на письменників-пролеткультівців, які прагнули піднести народу перфектну ідеологію думки та трафарет поведінки «справжнього пролетаря», «справжнього громадянина великої країни». Саме ця пародійність, а, зауважте, не наслідування, роблять творчість автора вкрай комічною, парадоксальною та провокаційною, виявляє цілковиту неспроможність претензій ідеологів думки та рапповців на перше місце в літературі, а їх героїв з робітничого класу – на керівну роль. Цей надзвичайний та унікальний літературно-психологічний прийом, розроблений та обґрунтований самим письменником, Зощенко називав «перебудовою читачів».

«…Я стою за розбудову читачів, а не літературних персонажів, – відповідав Зощенко своїм кореспондентам у пресі. – І в цьому моє завдання. Перебудувати літературний персонаж – це дешево вартує. А ось за допомогою сміху перебудувати читача, змусити відмовитися від тих чи інших міщанських та вульгарних навичок – ось це буде правильна справа письменника».

Теми його оповідань - невлаштований побут, кухонні розбирання, життя бюрократів, обивателів, чиновників, комічні життєві ситуації не тільки в будинку героя, а й у присутніх місцях, де персонаж показує себе «у всій красі», причому він переконаний у своїй правоті, т.к. є простою чесною людиною, на якій «тримається вся країна». Зощенко нічим не поступається маститим письменникам російської літератури. Він майстерно описує середовище життя людей 20-30-х років, ми бачимо комуналки, тісні спільні кухні з примусами. Лайка і бійки – нерідке явище зощенівських творів. У оповіданні «Нервові люди» сваряться сусіди кухні комуналки; один із мешканців самовільно скористався особистою теркою іншого мешканця, той готовий розірвати свого сусіда і обурено кричить: «Я на підприємстві працює ну рівно слон за свої 65 рублів і нізащо не дозволю користувати моє майно!»

Письменник-сатирик описує кожну «вульгарну дрібницю», яка може вивести з рівноваги звичайного пролетарія. Читач і донині сміється разом із Зощенком над безтурботними нареченими, готовими одружитися, навіть не розглянувши до ладу наречену, або ж беруть до уваги абсурдні, на сучасний погляд, умови. Так, наприклад, у оповіданні «Наречений» кілька днів тому овдовілий Єгорка Басов вибирає собі наречену виключно для роботи на городі, т.к. "Час був гарячий - косити, носити і хліб збирати", а дружина героя подружила - померла не вчасно. Вже зануривши на воз метеликів мізерний скарб, він раптом помічає, що наречена накульгує, і недбалий наречений відразу відмовляється від одруження, пояснюючи це тим, що час гарячіший, а вона воду понесе - розплющить все.

Недовго думаючи, він скидає на землю перину «нареченої», а поки та підбирала своє майно, Єгорка Басов скоріше поїхав геть.

Ось так герої Зощенка бачать для себе перешкоди в кожній дрібниці, і ця дріб'язковість усіх пролетарів пригнічує, змушує задуматися: навіщо все-таки пролилося стільки крові в революціях, адже все одно суть людини залишилася незмінною?

Сатира, мов прожектор, висвічує і показує всім недоліки, вади суспільства. «Нові люди» Зощенко – це звичайні люди, яких багато довкола: у перенаселеній комунальній квартирі, у магазинній черзі, у трамваї, у лазні, театрі, скрізь. «…Я взяв якщо не типового обивателя, то, принаймні, людину, яку можна знайти у безлічі. Ці люди знеособлені довгим життям у принизливих умовах, причому вони не завжди усвідомлюють причину своєї знеособленості».

Отже, в оповіданнях М. Зощенка проглядається з одного боку, низький рівень культури, свідомості, моралі героїв, хамувати, нахрапистість завойовника; з іншого – втовкмачування у свідомість засобами комуністичної пропаганди та агітації почуття класової переваги над «аристократами» та «буржуями», інтелігенцією, переконаність у своїй пролетарській «чистопородності», яка автоматично робить людину вищою, краще.

У цьому – одна з основних протиріч часу, що визначають проблематику оповідань Зощенка.

«Нова людина» до мозку кісток перейнявся новим життям, він вважає себе невід'ємною частиною цього світу, але, по суті, виявляється новим лише формою, з суто зовнішнього боку, але зсередини він залишається колишнім, мало чим зміненим, нічого не розуміючим у політиці, зате активно включеним у суспільні відносини – різко політизовані , заповнені пафосом, агітаційні. Відбулася руйнація минулих усталених у дореволюційний час цінностей та норм.

Герої таких оповідань, як "Багате життя", "Жертва революції", "Аристократка", "Нервові люди", "Пацієнтка", "Госпогляд", "Робітничий костюм", "Принади культури", "Монтер", - люди недалекі, не дуже грамотні, позбавлені певних моральних та політичних підвалин, ідейних принципів. Люди ці - громадяни нової Росії, втягнуті революцією у вир історії, що відчули свою причетність до неї, добровільно швидко засвоїли всі практичні вигоди та соціальні наслідки свого нового, класово-привілейованого становища «трудящих», « простих людей»з низів, «нових людей», що репрезентують радянське суспільство.

1.3. Двадцяті роки очима героїв Михайла Зощенка.

Життя суспільства двадцятих років минулого століття можна вивчати за творами Михайла Зощенка, строкатою різноманітністю характерів, образів, сюжетів. Автор вважав, що його книжки мають бути зрозумілі самому народу, тому писав простою мовою, мовою вулиць, комунальних квартир, обивателів. «…Зощенко змушує побачити за автором якесь нове літературне право – говорити «від себе», але не своїм голосом». Автор як художник ретельно вимальовує дійсність 20-х років. У гумористичних оповіданнях Зощенка читач може відчути «…прихований сум, ледь вловимий натяк на присутність філософствування про життя, що з'явився у несподіваній та незвичній формі».

Зощенко чітко відзначає пережитки старого ладу. Свідомість людей неможливо змінити одразу. Зощенко іноді працював у радгоспі, стикався з тим, що селяни брали його за пана, низько кланялися і навіть цілували руки. І це траплялося вже після революції. Селянська маса досі чітко не уявляла собі, що таке революція, була освіченою і продовжувала жити по-старому.
Часто люди у революції бачили вседозволеність, безкарність за скоєні вчинки. У оповіданні «Гальма Вестингауза» «трохи окосілий» герой хвалиться, що через його походження йому все з рук зійде. Він зриває гальмо поїзда, але машина не зупиняється. Герой приписує таку безкарність винятковості свого походження. «…Пущай публіка знає, - походження дуже відмінне». Насправді герой залишається безкарним, оскільки гальмо несправне.
Простому народу важко побачити всю історичну значущість революційних подій. Наприклад, Юхим Григорович у оповіданні «Жертва революції» сприймає цю масштабну подію через призму натертих статей. «Натер я їм (графу – О.М.) підлогу, скажімо, у понеділок, а в суботу революція відбулася…». Юхим Григорович питав у перехожих, що сталося. Ті відповідали, що «Жовтнева революція. Він біжить по військовому містечку для того, щоб повідомити графу, що годинник Юхим Григорович поклав у глечик з пудрою».

Зощенко зазначав, що революція простими людьми не усвідомлювалася як епохальна подія. Для Юхима Григоровича важливішими є його особисті переживання, ніяк з подіями змін у країні не пов'язані. Про революцію він говорить мимохідь, побіжно. Вона «... звужується до розмірів нічим не примітного, що ледь порушив ритм життя події». І лише потім герой гордо зараховує себе до загальної маси людей, які брали безпосередню участь у революції.

Зощенко намагався проникнути в життя та свідомість простої людини. Інертність людської природи стала основним об'єктом творчості письменника. Соціальне коло було велике: робітники, селяни, службовці, інтелігенти, непмани та «колишні». Зощенко викриває особливий тип свідомості, міщанський, який визначає стан, а стає загальним всім. У сцені у вагоні («Гримаса НЕПА») відбито відсвіт широкого громадського руху 20-х років за виконання норм «Кодекса праці». Бачачи грубу експлуатацію старої, люди у вагоні розуміють, що порушено норму щодо «старослужащої людини». Але коли виявляється, що стара баба «всього лише преподобна матуся», ситуація змінюється. Образник стає обвинувачем, посилаючись на «Кодекс праці». Цей документ служить для прикриття хамства та цинізму. Взятий поза офіційними рамками світ втрачає своє значення.
Персонажам Зощенка властиве самовдоволене почуття причетності до подій століття. «Навіть коли в епоху військового комунізму НЕП вводили, я не протестував. НЕП так НЕП. Вам видніше». («Принади культури») . Зощеновська «маленька людина» в рамках нової культури вже не вважає себе такою, а каже, що вона середня. Йому властиве гордовите ставлення до справи, причетність до епохи. «Чи мало на світі діл у середньої людини!» – заявляє він. Глибоко прихований моралізм письменника за його прихованими сатиричними сюжетами показує прагнення автора до реформації вдач у нових умовах. Він торкається проблеми загибелі людської в людині. Тепер людина нової епохи почувається вище «буржуїв», нащадків старого світу. Але внутрішньо він залишається тим самим, з його пороками, життєвими перемогами та невдачами. Ідеологія більшовизму оспівувала середнього робітника, бачила у ньому опору світу, і тому маленькі, начебто, люди, заявляють себе гордо, не через особистих заслуг, а прикриваючись ідеологією. «Якщо зібрати всі сатиричні оповідання письменника 20-х років в одну розповідь, перед поглядом читача постане картина суспільного розкладання, розпаду всіх зв'язків, збочення принципів та цінностей, деградація людини під впливом нелюдських умов та подій».
Зощенко піддавався нападкам з боку влади та підлеглих їм письменників. Багато критиків 20-х років бачили в зощенівській людині героя старого часу, неосвіченого, себелюбного, скупого, наділеного всіма людськими вадами, властивими лише людям старої культури. Інші ж вважали, що Зощенко втілює те, як не слід жити, що людині на шляху побудови комунізму заважає його міщанська природа.

Автор звертається до загальнолюдських тем, викриває вульгарність, ницість вчинків людей. Твори Зощенка відбивають побут людей, їхні взаємини, повсякденні потреби, усвідомлення нової дійсності. Так, зощенівська людина живе в негідних для неї умовах, автор часто наголошує на бідності побуту обивателів. Невлаштованість побуту людей спостерігається у всьому. У оповіданні «Кохання» автор наголошує на нездатності маленької людиниз його міщанською свідомістю відчуватиме високе почуття.

Розділ 2. Художня своєрідністьоповідань Михайла Зощенка.

2.1. Особливості механізму кумедного у творчості письменника.

Головним відкриттям прози Зощенка були його герої, люди звичайнісінькі, непомітні, не граючі, за сумно-іронічним зауваженням письменника, «ролі у складному механізмі наших днів». Ці люди далекі від розуміння причин і сенсу змін, що відбуваються, не можуть в силу своїх звичок, поглядів, інтелекту пристосуватися до відносин, що складаються, між суспільством і людиною, між окремими людьми, не можуть звикнути до нових державних законів і порядків. Тому потрапляють у безглузді, дурні, а часом глухі ситуації, з яких самостійно вибратися не можуть, а якщо їм це все-таки вдається, то з великими моральними та фізичними втратами.

Давньогрецький філософ Платон, демонструючи своїм учням, як поводиться людина під впливом тих чи інших життєвих обставин, брав маріонетку і смикав за нитки, і вона приймала неприродні пози, ставала потворною, жалюгідною, смішною. Зощенівські персонажі, подібні до цієї маріонетки, а обставини, що швидко змінюються (закони, порядки, суспільні відносини та ін.) до яких вони не можуть пристосуватися і звикнути, суть нитки, що роблять беззахисними або дурними, жалюгідними або потворними, нікчемними або пихатими. Все це викликає комічний ефект, а в поєднанні з просторіччями, жаргонізмами, словесними каламбурами і ляпусами, специфічними зощенівськими слівцями і виразами («аристократка мені й не баба зовсім, а гладке місце», «ми за дірками не приставлені», «що пардон, то пардон», «бажайте бачити» та ін.) викликають в залежності від їх концентрації посмішку або сміх, які повинні, за задумом письменника, допомогти людині зрозуміти, що «добре, що погано, а що посередньо».

Що ж це за обставини (нитки), які такі безжальні до героїв Зощенка? У оповіданні «Баня» - це порядки у міському комунальному господарстві, засновані на зневажливому ставленні до простої людини, який може дозволити собі ходити лише у «звичайну» лазню, де за вхід беруть «гривенник». У такій лазні «дають два номерки. Один за білизну, інший за пальто із шапкою. А голій людині куди номерки подіти?» От і доводиться відвідувачеві прив'язувати «до ніг по номерку, щоб не враз втратити». І незручно відвідувачеві, «номерки по п'ятах аплодують – ходити нудно», виглядає він смішно і безглуздо, але що залишається робити… «не їхати ж… в Америку».

В оповіданнях "Медик" та "Історія хвороби" - низький рівень медичного обслуговування. Що залишається робити хворому, як не звертатися до знахаря, якщо йому загрожує зустріч із лікарем, який «операцію поганими руками зробив», «з носа окуляри впустив у кишки і знайти не може» («Медик»)? В «Історії хвороби» хворий змушений митися у ванні зі старою, бо медсестра пояснює подібне до тих, що у цієї баби висока температура, і вона ні на що не реагує.

У мініатюрі «Кішка та люди» мешканці змушені жити у квартирі з піччю, від якої «родина завжди угорає». Де шукати управу на «чортів жакт», який «лагодити робити відмовляється. Економить. Для чергової витрати»?

Персонажі М. Зощенка, як слухняні маріонетки, покірно підкоряються обставинам. Будучи оптимістом, Зощенко сподівався, що його розповіді зроблять людей кращими, а ті, у свою чергу, – суспільні відносини. Обірвуться «нитки», які роблять людину схожою на безправну, жалюгідну, духовно убогу маріонетку.

Все, що так смішно читачеві, насправді сумно, і часом здається безпросвітним, але автор сподівається, що через сатиру, різкі ремарки та характеристики зможе направити людей на покращення себе самих та світу навколо.

2.2. Роль предметної деталі у показі неповноцінності відносин між чоловіком і жінкою.

М. Зощенко писав багато і про кохання, у «Блакитній книзі» цій темі присвячений цілий розділ, але й у деяких сатиричних оповіданнях, які не увійшли до нього, також можна простежити лінію любовних відносинміж чоловіком та жінкою. Автор не забуває, що навіть коли настав «новий час», коли Росія стала на «великий шлях комунізму», персонаж, як і раніше, потребує піднесених почуттів, таких, які оспівувалися у сентиментальних любовних романах. Але раптом виявляється, що простий пролетар не здатний на такі почуття, хоча сам цього не усвідомлює.

На початку розповіді зазвичай автор представляє читачеві якусь ідилію: двоє людей, що люблять або симпатизують один одному, намагаються зав'язати романтичні відносини, головний герой демонструє обраниці красиві почуття, добрі наміри, здатність до самопожертви, але як тільки герої зустрічають на своєму шляху якісь дрібні, суті навіть мізерні перешкоди, любовна серпанок розсіюється, і персонаж демонструє всім своє невігластво і убогість почуттів. Причому вся трагедія полягає в тому, що герой не усвідомлює цього, він впевнений, що є зразком «нової людини», а насправді він ущербний «суб'єкт», з невикорінними ніякою новою ідеологією дрібнобуржуазними замашками. Так, в оповіданні «Кохання» герой Вася Чесноков йде проводжати після вечірки молоду особу, закоханий до божевілля Вася бажає надати Машеньці докази своїх ніжних почуттів до неї: «Ось скажіть, ляжте, Вася Чесноков, на трамвайний шлях і лежіть там до першого я, їй Богу, ляжу! Тому що відчуваю до вас найніжніші почуття». Машенька сміється, а він продовжує: «Ось ви смієтеся і зубки шкірите, а я все одно вас дуже, так би мовити, обожнюю. Ось накажіть тільки, стрибни, Вася Чесноков, з мосту, адже я і справді стрибну!». Вася підбіг до поручнів і вдав,що лізе. Але тут раптом з'являється темна постать, яка підходить до парочки і, погрожуючи, змушує Васю віддати пальта та черевики. Подітися героєві нема куди, але при цьому колись самовідданий «лицар» починає бурмотити: «…у неї і шуба, і калоші, а я роздягайся…». Після того, як грабіжник втік, Вася залишив дівчину, при цьому гнівно заявивши: «Я ж її і проводжай, я ж і майна лишайся!». Завдяки цьому діалогу автор досягає властивого йому трагікомічного ефекту.

Повість "Про що співав соловей" представляє тонко пародійно стилізований твір, що викладає історію пояснень і зневіри двох палко закоханих героїв. Не зраджуючи канонам любовної повісті, автор посилає випробування закоханим, хоч і у вигляді дитячої хвороби (свинки), на яку несподівано важко хворіє Билинкін. Герої стоїчно переносять це грізне вторгнення року, їхнє кохання стає ще міцнішим і чистішим. Вони багато гуляють, взявшись за руки, часто сидять над урвищем річки з дещо непоганою назвою – Козявка.

А чим пояснюється сумний підсумок у повісті "Про що співав соловей"? У Лізочки не виявилося матусиної комоди, на яку так розраховував герой. Ось тут і вилазить назовні "мурло міщанина", яке до цього - правда, не дуже майстерно - прикривалося "галантерейним" обходженням.

Зощенко пише чудовий фінал, де з'ясовується справжня вартість того, що спочатку виглядало трепетно ​​великодушним почуттям. Епілогу, витриманому в елегічних тонах, передує сцена бурхливого скандалу.

У структурі стилізовано-сентиментальної повісті Зощенка проступають їдко-саркастичні вкраплення. Вони надають твору сатиричного колориту, причому, на відміну від оповідань, де Зощенко відкрито, сміється, тут письменник, користуючись формулою Маяковського, усміхається і знущається. При цьому його посмішка найчастіше сумно-сумна.

Саме так будується епілог повісті "Про що співав соловей", де автор нарешті відповідає на питання, поставлене в назві. Як би повертаючи читача до щасливим днямБилінкіна, письменник відтворює атмосферу любовного екстазу, коли розімліла "від стрекоту комашок чи співу солов'я" Лизочка простодушно допитується у свого шанувальника:

Васю, як ви думаєте, про що співає цей соловей?

На що Вася Билінкін зазвичай відповідав стримано:

Жерти хоче, тому й співає”.

Своєрідність " Сентиментальних повістей " у мізерному запровадження елементів власне комічного, а й у тому, що з твори до твору наростає відчуття чогось недоброго, закладеного, здається, у самому механізмі життя, що заважає оптимістичному її сприйняттю.

Ущербність більшості героїв "Сентиментальних повістей" у тому, що вони проспали цілу історичну смугу в житті Росії і тому, подібно до Аполлона Перепенчука ("Аполлон і Тамара"), - Івана Івановича Білокопытова ("Люди") або Мішеля Синягіна ("М.П. . Синягін"), не мають майбутнього. Вони кидаються в страху життя, і кожен навіть найменший випадок готовий зіграти фатальну роль у їхній неприкаяній долі. Випадок набуває форми неминучості та закономірності, визначаючи багато чого в скорботному душевному настрої цих героїв.

Фатальне рабство дрібниць витравляє людські засади у героїв повістей "Коза", "Про що співав соловей", "Весела пригода". Немає кози - і руйнуються підвалини забіжкинського світобудови, а за цим гине і сам Забіжкін. Не дають маминої комоди нареченій - і не потрібна сама наречена, якою так солодко співав Билинкін. Герой "Веселої пригоди" Сергій Пєтухов, який мав намір зводити в кінематограф знайому дівчину, не виявляє потрібних семи гривень і через це готовий прикінчити тітку, що вмирає. У оповіданні «Кохання» автор наголошує на нездатність маленької людини з її міщанською свідомістю відчувати високе почуття. Відносини з родичами та друзями також складаються на основі міщанської вигоди.

Художник малює дрібні, обивательські натури, зайняті безглуздим колообігом навколо тьмяних, линялих радощів і звичних печалів. Соціальні потрясіння обійшли стороною цих людей, які називають своє існування "черв'яковим і безглуздим". Однак і автору здавалося часом, що основи життя залишилися непохитними, що вітер революції лише схвилював море життєвої вульгарності і полетів, не змінивши істоти людських стосунків.

2.3. Мовні особливості оповідань.

Розповіді М. Зощенка 20-х років разюче відрізняються від творів інших відомих авторів як його сучасників та попередників, так і пізніших. І основна відмінність полягає в тій неповторній, можна сказати, унікальній мові, яку письменник використовує не для забаганки і не тому, що так твори набувають найбільш безглуздого, властивого сатирі забарвлення. Більшість критиків негативно відгукувалися про творчість Зощенка, і багато в чому причиною цього була ламана мова.

«Зазвичай думають, - писав він у 1929 році, - що я спотворюю "прекрасну російську мову", що я заради сміху беру слова не в тому значенні, яке їм відпущено життям, що я навмисне пишу ламаною мовою для того, щоб посмішити шановну публіку .

Це не вірно. Я майже нічого не спотворюю. Я пишу тією мовою, якою зараз говорить і думає вулиця. Я говорю - тимчасово, тому що я і справді пишу так тимчасово і пародійно».

Письменник намагається створити якомога комічніший персонаж за допомогою безглуздих, на наш погляд, оборотів, неправильно вимовлених і вжитих у абсолютно не підходящому контексті слів, адже головною фігурою творчості Зощенка є міщанин, малоосвічений, темний, з дрібними, вульгарними бажаннями та примітивною життєвою філософією .

Комічного ефекту Зощенко часто досягає обігруванням слів і виразів, почерпнутих з промови малограмотного міщанина, з характерними для неї вульгаризмами, неправильними граматичними формами та синтаксичними конструкціями ("плитуар", "окрім", "хрес", "етот", "вем"). "брунеточка", "пельсинові кірки, з яких блюєш надміру", "для скусу", "хуч плач", "собачка системи пудель", "тварина безсловесна", "у плиті" і т.д.).

Одною з характерних рису сатирі Зощенка було використання його героями іноземних слів, про значення яких, вони, герої, звісно, ​​лише здогадувалися, з свого вузького кругозору. Так, наприклад, в оповіданні «Жертва революції» колишня графиня билася в істериці через зникнення золотих годинників, часто вживала французький вислів comme ci comme ca, що в перекладі означає «так собі», причому було воно зовсім недоречно, що надавало діалогу комічний і безглуздий зміст:

Ах, - каже, - Юхим, комсі-комса, чи не ви спёрли мій дамський годинник, обсипаний діамантами?

Що ви, – кажу, – що ви, колишня графиня! На що, - кажу, - мені дамський годинник, якщо я чоловік! Смішно, – кажу. - Вибачте за вираз.

А вона ридає.

Ні, - каже, - не інакше, як ви спёрли, комсі-комса.

Причому важливо також відзначити, що герої творів, навіть незважаючи на своє більш менш знатне походження, поєднують жаргон з напускними манерами. Зощенко цим вказує на невігластво, яке вже немає надії викорінити у цьому поколінні.

Деякі письменники намагалися писати «під Зощенком», але вони, за влучним висловом К. Федіна, виступали просто як плагіатори, знімаючи з нього те, що зручно зняти – одяг. Однак вони були далекі від розуміння істоти зощенівського новаторства в області оповіді.

Зощенко зумів зробити оповідь дуже ємною і художньо виразною. Герой-оповідач лише каже, і автор не ускладнює структуру твору додатковими описами тембру його голосу, його манери триматися, деталей його поведінки.

Багато фраз М. Зощенка стали крилатими, шанувальники його творчості, а також ті, які просто бачили найвідомішу екранізацію його оповідань «Не може бути», використовують такі своєрідні та ємні фрази і в повсякденному житті.

Тим не менш, така незвична і ламана мова є лише допоміжним засобом, зовнішньою косметичною оболонкою його творів. Поступово письменник уникне обраної ним манери опису дії за допомогою яскравих мовних, неправильно побудованих обертів і неписьменної спотвореної мови. Зощенко розумів, що за гострою сатирою, за нагромадженими вульгарними, міщанськими фразовими зворотами не видно суті, злободенності та загрози тієї проблеми, яка справді хвилює автора

У середині 30-х років письменник заявляв: "З кожним роком я все більше знімав і знімаю утрування з моїх оповідань. І коли у нас (загалом) говоритимуть абсолютно вишукано, я, повірте, не відстану від віку"».

Висновок

Творчість Михайла Зощенка - самобутнє явище в російській радянській літературі. Письменник по-своєму побачив деякі характерні процеси сучасної йому дійсності, вивів під сліпуче світло сатири галерею персонажів, що породили поняття "зощенівський герой". Перебуваючи біля витоків радянської сатирико-гумористичної прози, він виступив творцем оригінальної комічної новели, яка продовжила у нових історичних умовах традиції Гоголя, Лєскова, раннього Чехова. Зрештою, Зощенко створив свій, абсолютно неповторний художній стиль.

Основні риси, характерні для його творчості 20х-30х рр., - це довірча нотка, присутня у кожному його творі, читач завжди відчуває близькість автора, який, у свою чергу, поважає та любить свого читача. Життя простих людей описано в його оповіданнях і новелах детально, за його героями можна судити не тільки про час, у який вони жили, а й про їхнє мислення. Побут – обмежений простір для обмеженого пролетарія, який ще не зрозумів всю значущість революцій ХХ століття, не хоче вирватися на волю, стати кращим, поглянути на свої вчинки з боку замість того, щоб повсюдно намагатися кулаками та лайкою довести свою значимість.

Зощенко знав, хто його читач, тому він не хотів описувати чужу народу обстановку, неймовірні ситуації та неординарних людей, вся його творчість наскрізь пронизана бажанням зблизиться з читачем, увійти до нього в довіру, для цього він використовує жаргонні висловлювання та безпосереднє спілкування з читачем формі оповіді. Одне з головних завдань своєї творчості він бачить у тому, щоб висвітлити як прожектором всі недоліки людини, всю неповноцінність світогляду, нездатність на високі почуття та самопожертву. Рабство дрібниць не дає можливості героям відчути себе щасливими, незважаючи на «неідеальну систему», вона ставить їх у глухий кут, не даючи розвиватися і змінюватися на краще. А обрамляє все це дрібнобуржуазне мислення експресивна, з яскравим негативним відтінком, часом лайливою характеристикою героїв, які претендують на звання основного обраного класу.

Автор намагається донести до читача все, що він бачив навколо, за що переживав і хотів виправити, хотів вплинути на світ навколо нього в окремо взятій улюбленій країні, але розумів, що має пройти набагато більше часу, ніж десять хвилин, які потрібні для прочитання його сатиричного оповідання.

Бібліографія

1. Біла Г. А. Закономірності стильового розвитку радянської прози. М., Наука, 1977.

2. Зощенко М. Про себе, про критиків та про свою роботу. – У кн.: Михайло Зощенко. Статті та матеріали. Л., Academia, 1928.

3. Зощенко Михайло. 1935-1937. Розповіді. Повісті. Фейлетони. Театр. Критика. Л., ГІХЛ, 1940.

4. Каган Л. Зощенко. Літературна Енциклопедія. М., 1930, Т. 4.

5. Федін К. Письменник. Мистецтво. Час. М. Сучасний письменник, 1973.

6. Шнейберг Л. Я., Кондаков І. В. Від Горького до Солженіцина. «Маленька людина» як дзеркало радянської дійсності., Вища школа, 1994.

додаток

За що засудили Зощенка.

Під час єдиної тривалої зустрічі письменника Юрія Нагибіна з Михайлом Зощенком зайшла розмова про те, чому для розгрому Михайла Михайловича обирали найнешкідливіші речі на зразок милого дитячого оповідання"Пригоди мавпи". Далі відбувся наступний діалог. Зощенка:
"А ніяких "небезпечних" речей не було. Сталін ненавидів мене і чекав нагоди, щоб розправитися. "Мавпа" друкувалася і раніше, ніхто на неї уваги не звернув. Але тут прийшла моя година. Могла бути і не "Мавпа", а " У лісі народилася ялинка" - ніякої ролі не відігравало. Сокира нависла наді мною з довоєнної пори, коли я опублікував розповідь "Годинник і Ленін". Але Сталіна відволікла війна, а коли він трохи звільнився, за мене взялися".
Нагібін:
"А що там кримінального?"
Зощенко:
"Ви ж казали, що пам'ятаєте напам'ять мої оповідання".
Нагібін:
"Це не та розповідь".
Зощенко:
"Можливо. Але ви пам'ятаєте хоча б людину з вусами"?
Нагібін:
"Який репетує на вартового, що той не пропускає Леніна без пропуску до Смольного?"
Зощенко кивнув:
"Я зробив непробачну для професіонала помилку. У мене раніше була людина з борідкою. Але з усього виходило, що це Дзержинський. Мені не потрібна була точна адреса, і я зробив людину з вусами. Хто не носив вусів у ту пору? Але вуса стали Невід'ємною ознакою Сталіна. "Вусатий батько" і тому подібне.
Нагібін:
"Чому ж з вами не впоралися звичайним способом?"
Зощенко:
"Це одна зі сталінських загадок. Він ненавидів Платонова, але ж не посадив його. Все життя Платонов розплачувався за "Макара, що засумнівався" і "Про запас", але на волі. Навіть з Мандельштамом грали в кішки-мишки. Посадили, випустили, знову посадили". А адже Мандельштам на відміну від усіх дійсно сказав Сталіну правду в обличчя.
На закінчення розмови Нагібін подав корисну, але дещо запізнілу пораду:
"А ви написали б просто "якась людина".
Зощенко:
"Це нікуди не годиться. Кожна людина чимось відзначена, та й відокремте її від натовпу. Погані літератори неодмінно вибирають каліцтво, шкоду: кульгавий, однорукий, кособокий, кривий, заїка, карлик. Це дурно. Навіщо ображати людину, яку зовсім не знаєш? Може, він і кривий, а душевно кращий за вас».
У посмертному двотомнику М. Зощенко вусатий грубіян таки перетворився на "якусь людину". Таким нехитрим чином редактор захистив Сталіна (вже покійного та засудженого за культ особистості) від "наклепницьких інсинуацій".

План
1. Становлення Зощенка
2. Причини успіху творів Зощенка у читачів:
а) багата біографія як джерело пізнання життя;
б) мова читача – мова письменника;
в) оптимізм допомагає вижити
3. Місце творчості Михайла Зощенка у російській літературі
Навряд чи знайдеться людина, яка не читала жодного твору Михайла Зощенка. У 20-30 роках він активно співпрацював у сатиричних журналах («Бегемот», «Сміхач», «Гармата», «Ревізор» та інші). І вже тоді за ним утвердилася репутація уславленого сатирика. Під пером Зощенка все сумні сторонижиття замість очікуваного смутку чи страху викликають сміх. Сам автор стверджував, що у його оповіданнях «немає жодної краплі вигадки. Тут все – гола правда».
Проте, незважаючи на гучний успіх у читачів, творчість цього письменника виявилася несумісною з установками соцреалізму. Сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) кінця сорокових років поряд з іншими письменниками, журналістами, композиторами звинувачували Зощенка у безідейності та пропаганді міщанської буржуазної ідеології.
Лист Михайла Михайловича Сталіну («Я ніколи не був антирадянською людиною… Я ніколи не був літературним пройдисвітом або низькою людиною») залишився без відповіді. 1946-го його виключили зі Спілки письменників, і протягом наступних десяти років не виходило жодної його книги!
Добре ім'я Зощенка було відновлено лише під час хрущовської «відлиги».
Чим можна пояснити небувалу славу цього сатирика?
Почати слід з того, що величезний вплив на його творчість справила сама біографія письменника. Він встиг дуже багато. Командир батальйону, начальник пошти та телеграфу, прикордонник, полковий ад'ютант, агент погруддя, інструктор з кролівництва та курівництва, шевець, помічник бухгалтера… І це ще неповний перелік того, ким був і що робила ця людина, перш ніж сісти за письменницький стіл.
Він бачив безліч людей, яким випало жити в епоху великих соціальних та політичних змін. Він розмовляв з ними їхньою мовою, вони були його вчителями.
Зощенко був сумлінною та чуйною людиною, його мучила біль за інших, і письменник вважав себе покликаним служити «бідному» (як він пізніше його назве) людині. Ця «бідна» людина уособлювала цілий людський пласт тодішньої Росії. На його очах революція намагалася вилікувати військові рани країни та реалізувати високі мрії. А «бідна» людина в цей час була змушена (замість творчої праці в ім'я втілення цієї мрії) витрачати сили та час на боротьбу з дрібними побутовими негараздами.
Більше того: він настільки зайнятий цим, що навіть не може сам скинути з себе важкий тягар минулого. Відкрити «бідній» людині очі, допомогти їй – у цьому письменник бачив своє завдання.
Дуже важливо, що крім глибокого знання життя свого героя, письменник майстерно володіє його мовою. За складами читаючи ці розповіді, читач-початківець абсолютно впевнений, що автор - свій. І місце, де розгортаються події, так знайомі та звичні (лазня, трамвай, кухня комуналки, пошта, лікарня). І сама історія (бійка в комунальній квартирі через «їжачка» («Нервові люди»), лазневі проблеми з паперовими номерками («Баня»), які голій людині діти «прямо сказати – нікуди», тріснута на поминках склянка в однойменному оповіданні і чай, який «шваброю пахне») теж близька до аудиторії.
Щодо простої, часом навіть примітивної мови його творів, то ось як писав про це в 1929 році сам сатирик: Зазвичай думають, що я спотворюю «прекрасну російську мову», що я заради сміху беру слова не в тому значенні, яке їм відпущено життям , що я навмисне пишу ламаною мовою для того, щоб посмішити шановну публіку. Це не вірно. Я майже нічого не спотворюю. Я пишу тією мовою, якою зараз говорить і думає вулиця. Я зробив це не заради курйозів і не для того, щоб точніше копіювати наше життя. Я зробив це для того, щоб заповнити хоча б тимчасово той колосальний розрив, який стався між літературою та вулицею».
Розповіді Михайла Зощенка витримані у дусі мови та характеру того героя, від імені якого ведеться розповідь. Такий прийом допомагає природно проникнути в внутрішній світгероя, показати суть його натури.
І ще одна суттєва обставина, яка вплинула на успіх сатири Зощенка. Цей письменник виглядав дуже веселою і ніколи не сумною людиною. Жодні проблеми не могли зробити його героя песимістом. Все йому дарма. І те, що одна громадяночка за допомогою тістечок перед усією театральною публікою його зганьбила («Аристократка»). І те, що «через кризу» довелося йому з «молодою дружиною», дитиною і тещею у ванній кімнаті проживати. І те, що в компанії божевільних психів довелося їхати в одному купе. І знову нічого! Незважаючи на такі постійні, численні і найчастіше несподівані проблеми, написано бадьоро.
Цей сміх фарбував читачам важке життяі давав надію, що все буде гаразд.
Але сам Зощенко був послідовником гоголівського спрямування у літературі. Він вважав, що з його розповідями треба сміятися, а плакати. За простотою розповіді, що здається, його жартами і курйозами завжди стоїть серйозна проблема. Їх у письменника завжди було багато.
Зощенко гостро відчував найважливіші питання часу. Так, його численні розповіді про житлову кризу («Нервові люди», «Ковпак» та інші) з'явилися саме у потрібний момент. Це ж можна сказати і про підняті ним теми бюрократизму, хабарництва, ліквідацію неписьменності… Словом, практично про все, з чим люди стикалися у повсякденному побуті.
Зі словом «побут» міцно пов'язане поняття «обиватель». Існує думка, що зощенківська сатира висміювала обивателя. Що письменник створював непривабливі образи обивателів, аби допомогти революції.
Насправді Зощенко висміював не саму людину, а обивательські риси в ньому. Своїми розповідями сатирик закликав не боротися з цими людьми, а допомагати їм позбутися недоліків. А ще полегшити їхні побутові проблеми та турботи, для чого суворо запитувати з тих, чия байдужість та зловживання владою підривають віру людей у ​​світле майбутнє.
Ще однією дивовижною особливістюмають усі твори Зощенка: за ними можна вивчати історію нашої країни. Тонко відчуваючи час, письменник зумів зафіксувати не просто проблеми, що турбують сучасників, а й сам дух епохи.
Цим, мабуть, пояснюється і складність перекладу його оповідань іншими мовами. Читач-іноземець настільки не готовий до сприйняття описаного Зощенком побуту, що часто оцінює його як жанр певної соціальної фантастики. Справді, як пояснити незнайомій із російськими реаліями людині суть, скажімо, оповідання «Історія хвороби»? Тільки співвітчизник, який не з чуток знає про ці проблеми, може зрозуміти, як у приймальному спокої може висіти вивіска «Видача трупів від 3-х до 4-х». Або осягнути фразу медсестри «Дарма що хворий, а також помічає всякі тонкощі. Напевно, каже, ви не видужаєте, що на весь ніс суєте». Або збагнути тираду самого лекпому («Я, каже, перший раз бачу такого вибагливого хворого. І то йому, нахабу, не подобається, і це йому недобре… Ні, я більше люблю, коли до нас хворі надходять у несвідомому стані. принаймні тоді їм все до смаку, всім вони задоволені і не вступають з нами в наукові суперечки»).
Їдкий гротеск цього твору наголошує на невідповідності існуючого становища: приниження людської гідності стає звичайним у стінах найгуманнішого, лікувального закладу! І слова, і дії, і ставлення до хворих – все тут утискає людську гідність. І робиться це механічно, бездумно - просто тому, що так заведено, це в порядку речей, так звикли: «Знаючи мій характер, вони вже не стали сперечатися зі мною і намагалися у всьому підтакувати. Тільки після купання вони дали мені величезну, не на мою зріст, білизну. Я думав, що вони навмисне від злості підкинули мені такий комплект не за міркою, але потім я побачив, що в них це нормальне явище. У них маленькі хворі, як правило, були у великих сорочках, а великі у маленьких. І навіть мій комплект виявився кращим, ніж інші. На моїй сорочці лікарняне тавро стояло на рукаві і не псувало загального вигляду, а інших хворих тавра стояли в когось на спині, а в когось на грудях, і це морально принижувало людську гідність».
Найчастіше сатиричні твори цього письменника будуються як прості та невигадливі розповіді героя про той чи інший епізод із життя. Розповідь схожа на нарис, репортаж, у якому автор нічого не вигадав, а просто, помітивши той чи інший епізод, педантично розповів про нього з старанністю уважного та іронічного журналіста. Ось чому розповіді Зощенка на відміну від гостросюжетних новел О`Генрі чи Аркадія Аверченка будуються не на несподіваному повороті подій, а на розкритті непередбачених сторін характеру.
Михайло Зощенко залишив найбагатше літературна спадщина. За його життя вийшло понад 130 книг. Це більше тисячі оповідань, фейлетонів, повісті, п'єси, сценарії… Але, крім своїх книг, Зощенко залишив після себе і більший «спадок», заклавши (поряд зі своїми сучасниками – Михайлом Булгаковим, Аркадієм Буховим, Аркадієм Аверченком, Михайлом Кольцовим та багатьма іншими) основи жанру російського сатиричного оповідання. І широке розвиток цього напряму підтверджують наші дні.
Так, «Зощенківський герой» знайшов безперечне продовження в образі оповідача – «люмпен-інтелігента» у «Москві-Півнях» Венедикта Єрофєєва, у прозі Юза Олешковського, Є. Попова, В. П'єцуха. У всіх названих письменників у структурі оповідача стикаються риси «інтелігента» та «роботяги», мова культурного шару та простолюду.
Продовжуючи аналіз зощенківських традицій у літературі та мистецтві, не можна не звернутися до творчості Володимира Висоцького (у його піснях перспективний образ героя-оповідача пісень).
Такі ж явні аналогії простежуються і під час аналізу творчості Михайла Жванецького. Воно перетинається із зощенківським за багатьма параметрами. Зазначимо насамперед спорідненість афористичних конструкцій, навівши на підтвердження кілька фраз: «Взагалі мистецтво падає». «Тому, якщо хтось хоче, щоб його добре розуміли тут, повинен попрощатися зі світовою славою». "Дуже навіть дивно, як це деяким людям жити не подобається". «Треба гідно відповісти на обґрунтовані, хоч і безпідставні скарги іноземців – чому у вас люди похмурі». «От кажуть, що гроші найсильніше на світі. Дурниця. Нісенітниця». «Критикувати наше життя може людина слабкого розуму».
Непарні фрази належать Зощенку, парні – Жванецькому (що, як можна помітити, виявляється не без зусиль). Жванецький продовжив роботу Зощенка щодо реабілітації «простої людини» з її звичайними життєвими інтересами, його природними слабкостями, його здоровим глуздом, його здатністю сміятися не лише з інших, а й з себе.
…Читаючи твори Зощенка, розмірковуючи над ними, ми, звичайно, згадуємо Гоголя та Салтикова-Щедріна. Сміх крізь сльози – у традиціях російської класичної сатири. За веселим текстомйого розповідей завжди звучить голос сумніву та тривоги. Зощенко завжди вірив у майбутнє свого народу, цінував його та переживав за нього.
Аналіз вірша Роберта Різдвяного
«Балада про талант, бога і чорта»
Роберт Різдвяний увійшов у літературу разом із групою талановитих однолітків, серед яких виділялися Є. Євтушенко, Б. Ахмадуліна, О. Вознесенський. Читачів передусім підкуповував громадянський і моральний пафос цієї різноманітної лірики, яка стверджує особистість людини, що творить, у центрі Всесвіту.
Аналізуючи «Баладу про талант, бога і чорта», ми бачимо, що перші ж рядки твору ставлять важливе питання: «Всі кажуть: «Його талант від бога!» А якщо від біса? Що тоді?.."
Образ таланту з перших строф постає перед нами подвійно. Це і талант – у сенсі незвичайних людських здібностей та якостей, і талант як сама людина, наділена таким даром. Причому спочатку поет описує свого героя цілком буденно і прозаїчно: «… І жив талант. Хворий. Безглуздий. Похмурий». Ці короткі уривчасті пропозиції, що складаються з єдиного прикметника, мають величезні можливості емоційного на читача: сила напруги при переході від однієї пропозиції до іншого наростає дедалі більше.
У «побутових» характеристиках та описі щоденного життя таланту повністю відсутня будь-яка височина: «Вставав талант, чухаючись сонно. Втрачену особистість знайшов. І банку огіркового розсолу була йому потрібніша, ніж нектар». А оскільки все це явно відбувається вранці, читач заінтригований: чим займалася людина досі? Виявляється, вислухавши монолог біса («Послухай, бездар! Кому тепер вірші твої потрібні?! Адже ти, як усі, потонеш в пекельній безодні. Розслабся!..»), він просто вирушає «в шинок. І розслабляється!
У наступних строфах поет знову і знову використовує вже знайомий прийом, вживаючи слово в кількох значеннях і значно посилюючи цим емоційне напруження: «Він натхненно пив! Так пив, що чорт дивився і розчулювався. Талант себе талановито губив!..» Цей мовний прийом, заснований на поєднанні, здавалося б, таких парадоксально непоєднуваних за змістом і стилістикою слів (талановито губив) створює перед читачем живі та сильні образи, дозволяє зробити їх максимально, до болю, трагічними.
Напруга все наростає. Друга половина «Балади…» пронизана гірким пафосом та надією. Тут розповідається про те, як талант працював – «Зло, запекло. Перо макаючи у власний біль». Ця тема, послідовно розвиваючись далі, звучить на дедалі більш пронизливій ноті: «Тепер він був богом! І був він чортом! А це означає: був самим собою.
Напруженість досягає свого апогею. Ось відповідь на вічне питання: талант від бога чи від біса? Істинний талант сам собі і бог, і чорт. Знову поєднання протилежностей дає можливість поглянути світ іншими очима, побачити його над однозначних категоріях «біле – чорне», тоді як у всьому многоцветии.
Після цієї кульмінації автор знову «спускається» на землю до образів глядачів, які спостерігали за процесом творіння. І богу, і межі тут приписуються абсолютно людські, до того ж несподівані дії. Ось як вони реагували успіх таланту: «Хрестився бог. І чортихався бог. «Та як же він зміг написати таке?!» …А він ще й не таке міг».
Наскільки буденно і просто звучить останній рядок! Ніяких стилістичних надмірностей, лексика сама що не є розмовна. Але у цій простоті – та сила, з якою поет висловлює основну ідею твори: істинному таланту підвладне все. Фраза сказана ніби тихим голосом, але він настільки впевнений у справедливості сказаного, що відпадає потреба у патетиці, гучності, декламації. Все ніби само собою зрозуміло, і в цьому велика істина.
Щоправда війни у ​​творах Ю. Бондарєва
Тема війни невичерпна. З'являються все нові й нові твори, які знову і знову змушують повернутися до вогненних подій більш ніж п'ятдесятирічної давнини і побачити в героях Великої Вітчизняної те, що ми недостатньо зрозуміли і оцінили. На рубежі п'ятдесятих-шістдесятих років з'явилася ціла плеяда добре відомих сьогодні читачам імен: В. Богомолов, А. Ананьєв, В. Биков, А. Адамович, Ю. Бондарєв.
Творчість Юрія Бондарєва завжди була драматичною та драматургічною. Саме трагічна подіяХХ століття - війна з фашизмом, незабутня пам'ять про неї - пронизує його книги: "Батальйони просять вогню", "Тиша", "Гарячий сніг", "Берег". Юрій Васильович належить до того покоління, котрим Велика Вітчизняна стала першим життєвим хрещенням, суворою школою юності.
Основою творчості Юрія Бондарєва стала тема високого гуманізму радянського солдата, його кровної відповідальності за сьогоднішній день. Повість «Батальйони просять вогню» було опубліковано 1957 року. Ця книга, як і наступні, начебто логічні її продовження («Останні залпи», «Тиша» і «Двоє») принесли автору широку популярність і визнання читачів.
У «Батальйонах…» Юрію Бондарєву вдалося намацати свою власну течію у широкому літературному потоці. Автор не прагне всеосяжного опису картини війни - він кладе в основу твору конкретний бойовий епізод, один з багатьох на полях битв, і населяє свою повість абсолютно конкретними людьми, рядовими та офіцерами великої армії.
Образ війни у ​​Бондарєва грізний та жорстокий. І події, описані в повісті "Батальйони просять вогню", глибоко трагічні. Сторінки повісті сповнені високого гуманізму, любові та довіри до людини. Ще тут Юрій Бондарєв почав розробляти тему масового героїзму радянського народу, Пізніше вона отримала найповніше втілення в повісті «Гарячий сніг». Тут автор розповів про останні дні Сталінградської битви, про людей, які на смерть стали на шляху фашистів.
У 1962 році опубліковано новий романБондарєва - "Тиша", а незабаром - його продовження, роман "Двоє". Герой «Тиші» Сергій Вохмінцев щойно повернувся з фронту. Але він не може стерти з пам'яті відгомони недавніх битв. Вчинки та слова людей він судить найвищим заходом – мірою фронтової дружби, бойового товариства. У цих нелегких обставин, у боротьбі за утвердження справедливості міцніє громадянська позиція героя. Згадаймо твори західних авторів (Ремарк, Хемінгуей) – у цій літературі постійно звучить мотив відчуження вчорашнього солдата життя сьогоднішнього суспільства, мотив руйнації ідеалів. Позиція Бондарєва у цьому питанні не дає підстав для сумнівів. Його герою спочатку теж нелегко входити в мирну колію. Але Вохмінців не дарма пройшов сувору школу життя. Він знову і знову, як і герої інших книг цього письменника, стверджує: правда, якою б гіркою вона не була, завжди одна.

Твір

Михайло Зощенко, сатирик і гуморист, письменник ні на кого не схожий, з особливим поглядом на світ, систему суспільних і людських відносин, культуру, мораль і, нарешті, зі своєю особливою зощенківською мовою, що разюче відрізняється від мови всіх до неї і після неї працювали у жанрі сатири письменників. Але головне відкриття прози Зощенка – його герої, люди звичайнісінькі, непомітні, не граючі, за сумно-іронічним зауваженням письменника, «ролі у складному механізмі наших днів». Ці люди далекі від розуміння причин і сенсу змін, що відбуваються, вони не можуть в силу звичок, поглядів, інтелекту пристосуватися до відносин, що складаються в суспільстві. Не можуть звикнути до нових державних законів і порядків, тому потрапляють у безглузді, дурні, часом глухі життєві ситуації, з яких самостійно вибратися не можуть, а якщо їм це все-таки вдається, то з великими моральними та фізичними втратами.

У літературознавстві вкорінилася думка вважати героїв Зощенка міщанами, обмеженими, вульгарними людьми, яких сатирик бичує, висміює, піддає «різкій, нищівній» критиці, допомагаючи людині «позбавитися морально віджилих, але ще не втратили чинності пережитків зметеного революцією минулого». На жаль, зовсім не помічалися співчуття письменника своїм героям, тривога за їх долю, що приховується за іронією, той самий гоголівський «сміх крізь сльози», який властивий більшості коротких оповіданьЗощенком» і особливо його, як він сам їх називав, сентиментальним повістям.

Давньогрецький філософ Платон, демонструючи своїм учням, як поводиться людина під впливом тих чи інших життєвих обставин, брав маріонетку і смикав то за одну, то за іншу нитку, і вона приймала неприродні пози, ставала потворною, жалюгідною, смішною, деформувалася, перетворювалася на купу безглуздо поєднуються частин і кінцівок. Зощенківські персонажі подібні до цієї маріонетки, а швидко змінюються обставини (закони, порядки, суспільні відносини та ін.), до яких вони не можуть звикнути і пристосуватися, подібні до ниток, що роблять їх беззахисними або дурними, жалюгідними або потворними, нікчемними або пихатими. Все це створює комічний ефект, а у поєднанні з просторічними словами, жаргонізмами, словесними каламбурами та ляпсусами, специфічними зощенківськими слівцями та виразами («за що боролися?», «аристократка мені й не баба зовсім, а гладке місце», «ми за дірками не приставлені», «що пардон, то пардон» та ін.) викликає, залежно від їхньої концентрації, посмішку чи сміх, які й повинні, за задумом письменника, допомогти людині зрозуміти, що «добре, що погано, а що "посередньо". Що ж це за обставини («нитки»), які такі безжальні до тих, хто не грав будь-якої значної «ролі у складному механізмі наших днів»?

У «Бані» - це порядки в міському комунальному господарстві, засновані на зневажливому ставленні до простої людини, яка може дозволити собі ходити лише у «звичайну» лазню, де за вхід беруть «гривенник». У такій лазні «дають два номерки. Один за білизну, інший за пальто із шапкою. А голій людині, куди номерки подіти?». От і доводиться відвідувачеві прив'язувати «до ніг по номерку, щоб не враз втратити». І незручно відвідувачеві, і виглядає він смішно та безглуздо, але що залишається робити… - «Не їхати ж до Америки». В оповіданнях «Нервові люди», «Криза» та «Стурбований дідок» - це економічна відсталість, що паралізувала цивільне будівництво. І як результат – «не те, що бійка, а цілий бій» у комунальній квартирі, під час якого інвалідові Гаврилову «останню голову мало не відчепили» («Нервові люди»), втеча голови молодої сім'ї, якій «життя у панській ванні» , що знімається за тридцять рублів у знову-таки комунальній квартирі, здалося сущим пеклом, і, нарешті, неможливість знайти місце для труни з померлим все через ту ж житлову невлаштованість («Спокійний дідок»). Персонажам Зощенка залишається лише підбадьорювати себе надією: «Років, може, через двадцять, а то й менше, у кожного громадянина, мабуть, цілісною кімнатою буде. А якщо населення сильно не збільшиться і, наприклад, всім аборти дозволять - то й по дві. А то й по три на рило. З ванною» («Криза»).

У мініатюрі «Якість продукції» - це процвітаюча у виробництві халтура та брак товарів першої необхідності, які змушують людей кидатися на «закордонну продукцію». В оповіданнях "Медик" та "Історія хвороби" - це низький рівень медичного обслуговування. Що залишається робити хворому, як не звертатися до знахаря, якщо йому загрожує зустріч із лікарем, який «операцію поганими руками зробив», «з носа окуляри впустив у кишки і знайти не може» («Медик»)? Та й чи не краще «хворіти вдома», ніж лікуватися у лікарні, в якій у пункті прийому та реєстрації хворих на стіні висить плакат «Видача трупів від 3-х до 4-х», а митися пропонують у ванні зі старою («Історія хвороби»)? І які можуть бути заперечення з боку хворого, коли у медсестри таки «вагомі» аргументи: «Та це тут одна хвора стара сидить. Ви на неї не звертайте уваги. Вона має високу температуру, і вона ні на що не реагує. Тож ви роздягайтеся без збентеження».

Персонажі Зощенка, як слухняні маріонетки, покірно підкоряються обставинам. А якщо раптом з'явиться хтось «на диво задиристий», на кшталт старого-селянина з оповідання «Вогні великого міста», який прибув невідомо з якогось колгоспу, в постолах, з мішком за спиною і палицею, який намагається протестувати і захищати свою людську гідність, то у влади складається думка, що він «не те щоб контрреволюціонер», але відрізняється «винятковою відсталістю в політичному сенсі », і до нього необхідно вжити адміністративних заходів. Припустимо, «повідомити за місцем проживання». Добре, що хоч не відправити в місця не такі віддалені, як це було в сталінські роки.

Будучи оптимістом за вдачею, Зощенко сподівався, що його розповіді зроблять людей кращими, а ті, у свою чергу, - суспільні відносини. Обірвуться «нитки», які роблять людину схожою на безправну, жалюгідну, духовно убогу «маріонетку». «Братці, головні труднощі позаду, - вигукує персонаж із оповідання «Страдання молодого Вертера». - Скоро ми заживемо, як фонбарони». Повинна залишитися лише одна центральна нитка, яка керує поведінкою людини, - «золота нитка розуму та закону», як говорив філософ Платон. Тоді людина не буде слухняною лялькою, а гармонійною особистістю. В оповіданні «Вогні великого міста», що має елементи сентиментальної утопії, Зощенко вустами одного з персонажів проголошує свою формулу моральної панацеї: «Я завжди обстоював ту точку зору, що повага до особи, похвала та повага приносять виняткові результати. І багато характерів від цього розкриваються, буквально як троянди на світанку». Духовне оновлення людини та суспільства письменник пов'язував із залученням людей до культури.

Зощенку, людині інтелігентній, яка здобула чудове виховання, було боляче спостерігати прояв невігластва, грубості та духовної порожнечі. Не випадково події у розповідях, присвячених цій темі, часто відбуваються у театрі. Згадаймо його розповіді «Аристократка», «Красині культури» та ін. Театр служить символом духовної культури, якої так не вистачало в суспільстві і без якої, вважав письменник, неможливе вдосконалення суспільства.

Цілком відновлено, нарешті, добре ім'я письменника. Твори сатирика викликають величезний інтерес у сучасних читачів. Зощенківський сміх актуальний і сьогодні.